Не пошкодуєте: 5 нових книг, які вас вразять

Цікаво Найкращі світові й українські архітектори приїхали в Одесу: як пройшли перші Архітектурні Cезони

Марія Ткачівська. Княгиня Острозька. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2021

"Княгиня Острозька" / Фото Клуб Сімейного Дозвілля

Героїня цього роману Єлизавета – майбутня княгиня Гальшка Острозька, донька Беати Косцелецької та покійного князя Іллі Острозького, яка, народившись, одразу стала найбагатшою спадкоємицею Польсько-Литовської держави. Про шлюб із Гальшкою мріяли представники найзаможніших магнатських родів. Їх манила краса та багатство Гальшки.

Княгиня Беата зайшла до Гальшчиних покоїв. – Хочу поговорити з тобою, Гальшко. – Про що, матінко? – передчувала зле молода княгиня. – Король хоче видати тебе заміж. – Заміж? Ви жартуєте! – Я не жартую, Гальшко. Граф Ґурка прибув до палацу. Завтра буде шлюб. – Із Ґуркою? З тим, що був у Богемії, коли вбивали Дмитра… Гальшка як стояла, так і опустилася без тями на долівку. Беата тримала її на руках, та Гальшка цього не бачила. Мати молилася, поки донька, мов рибина без води, поворушила губами: – Скажіть мені, матінко, що це був сон… – Це не сон, Гальшко.

Тож коли дівчині виповнилося тринадцять, її опікун, князь Василь Острозький, вирішує одружити Гальшку із князем Димитром Санґушком. Мати героїні, Беата противиться цьому шлюбові – й зрештою Санґушко бере штурмом її замок в Острозі й викрадає Гальшку. Молоді вінчаються й тікають до Богемії. Дізнавшись про це, Беата рушає до короля Сиґізмунда Авґуста, благаючи його повернути юну княгиню. Усе це обернеться для Гальшки першим ударом долі. Бо щоб повернути її, люди короля виконають ще одне таємне та страшне прохання Беати.

Андрій Горбунов. Гліл. – К.: Фенікс, 2021

"Гліл" / Фото Фенікс

Загадкові, таємничі, кумедні персонажі – наче герої комп’ютерної гри. Дівчина з арбалетом і чортеням у рюкзаку, прибули до Львова поляк, забудькуватий дідок, який власноруч "доповнює" реальність:

"Одним боком Катедра виходила на площу Ринок, а іншим… "А іншим – нічого, – обурено подумав Матвій Леонідович. – Тільки собі. Все ті чиновники собі загрібають, нелюди погані". Насправді всі вони рухаються хоч і паралельно один одному, але в одному напрямку, і об’єднують їх правила таємничої гри, яка триває у потойбічному Львові. Яким, додамо, керує не офіційна мерія, а могутні ляльководи, де й відбувається романне дійство і де діють свої закони географії і гравітації: "Ця мертва петля, проти всієї геометрії, зрештою вела не вгору, а кудись униз – немов архітектором міста був Мауріц Корнеліс Ешер". Невже це активувалася закинута колись програма?" – Це мав бути черговий клон "Інгресу" – гра з доповненою реальністю, де ти в житті бігаєш містом, клацаєш на телефон будинки і пам’ятники, заробляєш за це бали і потім отримуєш рівень, – роз’яснюють у романі. – Скільки було ентузіазму… Придумали сюжет – мовляв, є якесь таємне братство, яке намагається захопити владу над світом, понамальовували іконок у вигляді масонських символів, навіть створили нейронну мережу, яка мала сама навчатися на спілкуванні з користувачами і на базі даних об’єктів у місті, а потім допомагати гравцеві шукати потрібні "точки". Певно, для "рівноваги" з реальністю родієву магію врівноважують гіди між розділами", – про сучасні львівські будні, в яких так само не бракує містики з довколишнім абсурдом.

Наріне Абгарян. Симон. – К.: Рідна мова, 2021

Несподіване "загробне" життя, а насправді – життя не після смерті, а в серцях ближніх (і коханих) пропонує відома авторка у своєму новому романі. За сюжетом, у маленькому вірменському містечку інсульт обірвав життя каменяра Симона на вісімдесятому році, але його історія на цьому не урвалася. І ми живемо не лише доти, доки живе пам’ять про нас, але у даному випадку – ще й ті, хто цю пам’ять береже і множить в онуках і правнуках, як, у випадку з героями цього роману.

Уявіть собі сцену: помер чоловік, біля труни сидить його дружина, яка саме збирається побиватися за любим чоловіком, і тут з’являються і всідаються поруч чотири жінки – чотири великі кохання небіжчика, і починається чи то фарс, чи то трагікомедія. "Останньою прийшла Овдовіла Сільвія, яка вдало віддала дочку заміж у Росію. Попри жовтневу теплінь, вона прийшла в короткому кожушку з чорнобурки та бірюзовому фетровому капелюсі. Вона стала спиною до вікна (аби денне світло не лягало на "опале обличчя", затее вигідно підкреслювало пишність вбрання) і, роблячи красномовні проникливі паузи, прочитала сумні вірші про розлуку. Поезія була останньою краплею".

Славенка Дракуліч. Кафе "Європа". Повернення. Як пережити посткомунізм. – К.: Yakaboo Publishing, 2021

"Кафе "Європа". Повернення" / Фото Yakaboo Publishing

Авторка цієї книжки нагадує, що свого часу – чи то після розвалу Радянського Союзу, а чи при падінні Берлінського муру – тоталітаризм не зник за одну ніч, як і демократія не постала, наче за помахом чарівної палички, докорінно змінивши східноєвропейські суспільства. Тож не дивно, що в її розповідях досі існують майже сюрреалістичні артефакти минулого у щоденному побуті громадян колишніх союзних республік – від системи медичного страхування до національних пам’ятників, популярних кінострічок і культурних традицій, на тлі світової геополітичної турбулентності, укріплення націоналістичних настроїв і Брекзиту.

Для особливого настрою не потрібно чекати свята. Кличте друзів на келих ігристого та створюйте собі святковий настрій навіть у будні з SHABO, а замовити найкращі вина онлайн можна тут .

Загалом ця мозаїка соціополітичного репортажу занурює читача в досі виразно поляризовану європейську дійсність, в якій досі живуть привиди совка, родинні апокрифи з рідною тіткою, яка сидить у кафе з Дональдом Трампом, легенди і міфи недалекого минулого з дитячими спогадами про смаколики та інші подробиці тоталітарного часу. Авторка, видавши такі книжки, як "Кафе "Європа" та "Як ми пережили комунізм і навіть сміялися", за тридцять років після Оксамитової революції повертається думками у посткомуністичний простір, щоб дослідити, що тут змінилося, а що лишилося незмінним.

На тридцятиліття розпаду я повертаюся в "кафе" Європу, щоб зазирнути досередини й побачити, який вигляд має колишній комуністичний світ сьогодні, – починає свою оповідь Що є важливими ознаками сьогодення і чи могли ми їх передбачити? Подорожуючи, я запитую себе: чи маю я взагалі право писати "ми" і знову зводити докупи всі країни колишнього східного блоку, тимчасом як самі вони так наполягають на своїх відмінностях? Чи досі існують "ми"? І нарешті: тридцять років – це багато чи мало, якщо йдеться про глибокі суспільні зміни?

Петро Антип. Велика казка про маленького хлопчика. – К.: Наш Формат, 2021

"Велика казка про маленького хлопчика" / Фото Наш Формат

Автор цієї казки – відомий український скульптор, архітектор, художник, громадський діяч, який наразі ще й у прозі розкриває свій оригінальний світогляд. Його тексти – це вилиті у формі казки–притчі розмисли митця про людину і світ, про становлення юної особистості, про одвічну боротьбу добра і зла, яка не припиняється ні на хвилину, і про те, яким важливим є ненастанний пошук гармонії у Всесвіті.

Цікаво Як легко повернутись до роботи після відпустки: розповідає психолог

"Сонце біжить золотим колом. Квіти розцвітають на квітах. Зірки йдуть до ночі, а біла хмара мандрує попід небесами. Річка, хоч би які загати їй ставили, все одно знайде дорогу до моря, – чуприна Хлопчика ставала дибки від думок. – Щоб стати Велетнем, треба зробити щось значущо велике. Чи, може, достатньо залізти на гору або на дуба, щоб стати здоровенним? А Ліліпутам, мабуть, треба жити як комахам? Ні. Певно, навпаки: серед комах я буду Велетнем, а на дубі – Ліліпутом. Треба хутко бігти, поки небо низенько над землею. Поки я можу взяти Сонце в руки, тримати міцно, спитати, попросити. Місяцеві воно допомагає – напевно, допоможе і мені".