Кожна людина в певний момент свого життя відчувала любов, незалежно від того, любили її чи вона.. Здається, кохання є головною основною метою, до якої ми всі прагнемо у своєму житті. Це єдине, що є спільним у всіх нас.

Читайте також Найкращі цитати про щастя: 15+ мудрих висловів відомих людей, які вас надихнуть

Любов у кожного різна: хтось відчуває її дотиками, хтось словами, а дехто бачить її тільки у вчинках. Багатьом важко знайти слова, щоб висловити це інтенсивне почуття, тому що досвід і значення у кожного різні. Адже кохання – це не тільки поцілунки та романтика, це цілий всесвіт людських почуттів, який намагалися описувати великі поети усіх часів та народів.

Яка у вас любов? / Фото Pixabay

Саме тому Life 24 зібрав для вас 20 найкращих чутливих поезій про кохання.

А. Ахматова

Удалося ж якось розлучитись
І вогонь загасити вдалось.
Вічний вороже, час вам навчитись
Полюбити направду когось.

Вільна я. Все для мене забава, –
Муза втішить у смутку нічнім,
Прителющиться вдосвіта слава
З калатальцем тріскучим своїм.

Тож не варто за мене молитись,
Озиратись, пішовши мерщій...
В падолисті мені звеселитись,
В чорнім вітрі знайти супокій.

Як дарунок, прийму я розлуку,
І твоє забуття – благодать.
Та на хресну, скажи мені, муку
Чи посмієш ти іншу послать?


А. Ахматова

Болю безвихідний, слався тепер!
Вчора король сіроокий помер.

Вечір осінній задушно палав.
Муж мій вернувся й спокійно сказав:

«Знаєш, із ловів його принесли,
Тіло під дубом столітнім знайшли.

А королева, така молода,
Сивою стала до ранку. Шкода!..»

Люльку свою на каміні знайшов
І на роботу нічну він пішов.

Буду я доню будити від сну,
В сірі очиці її зазирну.

А за вікном тополине гілля
Шепче: «Немає твого короля...»

С. Єсєнін

Замигтіла пожежі блакить,
Рідну далеч з уяви стирає.
Вперше в серці кохання бринить,
Вперше бешкету дух не проймає.

Я весь був, як занедбаний сад,
Припадав до жінок і до чарки.
Марнувати набридло життя
І п'яніти в гулянні до ранку.

А мені б лише в очі твої
Золотаві пірнуть з головою,
Та щоб наші з тобою дні
Ти пригадувала з любов'ю.

Поступ ніжний і легкий стан.
От би серцю твоєму пізнати,
Що покірний уже хуліган,
Що уміє насправді кохати.

Я б назавжди забув про шинки,
Про вірші, що писав їх досі.
Доторкнутись лише б до руки,
До волосся твого, як осінь.

За тобою пішов би умить
До свого, до чужого краю.
Вперше в серці кохання бринить,
Вперше бешкету дух не проймає…


Вперше в серці кохання бринить / Фото Pixabay

С. Єсєнін

Кохана! Сіяння волосся
я пам'ятаю твого.
Залишить тебе довелося.
Мені дуже важко було.

Осінні згадаю я ночі,
березовий шурхіт тіней.
Тоді вже були дні коротші.
Та місяць світив ще і ще.

Згадаю, як ти говорила:
«Промчаться блакитні роки,
і зовсім забудеш, мій милий,
мене, мабуть, з іншою ти».

Сьогодні ця квітнуча липа
мені нагадала все знов –
на пасма кучериків сипав
той квіт, наче власну любов.

І серце не в силах схолонуть,
кохає когось, та сумне.
Так ніби улюблену повість,
пригадує все ще тебе.


В. Шекспір

Коли в правдивості клянешся ти,
Я, навіть бачачи неправду, вірю,
Аби лише в очах твоїх зійти
За підлітка, ще скромного надміру.

Даремно вірить лестощам пустим,
Адже мій вік усяк прекрасно знає.
Та фальш беру за правду я, між тим,
І щирості між нас обох немає.

Не скажеш ти, що обманула знов,
Та і мені свій вік признати сором.
У парі йдуть лукавство і любов, –
Ми про літа в коханні не говорим.

Так я брешу тобі, а ти мені,
І кожне задоволене в брехні.


В. Шекспір

Прийшли мені на горе і на страх
Любові дві в супутники щоденні.
Юнак блакитноокий – добрий геній
І жінка – демон з мороком в очах.

Щоб чисту душу в пекло заманити,
Збиває демон ангела на гріх
І хоче силою очей своїх
Слугу небес дияволом зробити.

Та я не впевнений, чи ангел мій
Зберіг незайманість, чи вже пропащий,
Він друг мені, тож завжди він при ній,
За крок один від пеклової пащі.

І я живу, й чекаю кожну мить,
Що праведник до пекла полетить.

Найкращі вірші Вільяма Шекспіра про кохання / Фото Pixabay

Г. Лорка

Ні ти, ні я, на щастя,
не хочем
зустрічаться.
Ти – чого, сама знаєш.
А я – не питайся.
Іди собі своїм шляхом,
а в мене на п'ястях
од гвіздків знать ями-рани,
мов після розп'яття.
Ізмарнів я геть до снасті
од тої напасті.
Іди собі помаленьку,
йди, не оглядайся,
та Пречистій, як і я,
молись до причастя,
бо ні ти, ні я, на щастя,
не хочем
зустрічаться.


М. Цвєтаєва

Я втішена, що хворі ви не мною,
Я втішена, що хвора я не вами,
Що твердь важка і літом, і зимою
Залишиться під нашими ногами.
До серця мені чутися стидкою,
Кумедною – слів плетивом не гратись,
Водночас не шарітись, ледь рукою

Зненацька одне одного торкатись.
Я в задоволенні, що при мені
Ви іншу обіймаєте в цей час,
І не бажаєте в пекельному вогні
Згоріти, раз голублю я не вас.
Що ніжне імено моє, мій чуйний, ні
В якій час тобі не згадується – всує…
Ніколи в світі нам в Христовій царині
Не заспівають світле – Алілуя!

Спасибі Вам і серцем, і рукою
За те, що Ви (не зрозумівши самі!)
Кохаєте!
За надання спокою,
За обмаль стислих зустрічей між нами,
За те, що не гуляли під вербою,
За сонце, не у нас над головами,
За те, що
Ви слабкі, на жаль, не мною,
За те, що я слабка, на жаль, не вами!


В. Шекспір

Твоїх очей риторика премила, –
Хто б заперечити небесну зміг? –
Мене від клятви одвернуть зуміла.
Тому я не боюсь провин моїх.

Зрікаюсь жінки; знай, богине чесна,
Зрікаюсь не тебе – молюсь тобі;
Мій світ – земний, твоя любов – небесна;
Яви до мене милість у журбі.

Клятьба - дихання, а дихання – пара,
Її спивай, як сонце з вишини,
Світи моїй землі, жива і яра;
Я винний, та не відаю вини:

Який же дурень чи мудрець, питаю,
Не зломить клятви, щоб ввійти до раю?!

Читайте найкращі вірші про кохання від відомих поетів / Фото Pixabay

Л. Костенко

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.


Л. Костенко

Я хочу знати, любиш ти мене,
чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,
чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса – і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
де все нещадно звичне і щоденне,
ти просто мені дивишся услід
і трохи любиш сни свої про мене?


В. Шекспір

Я клятву вже зламав, – як ще клястись в коханні?
Не зраджує повік лиш віра у красу.
Та, зрікшися себе, тобі я вірний, пані, –
Мій дух, що був як дуб, ти гнула мов лозу.

Ти - це наука вся, і в тебе очі – книга,
Де стільки насолод, що вчення принесло:
Якщо знання - мета, і ним здобута втіха,
То як же не хвалить їх чисте джерело?

Тобою неук лиш не може захопиться;
Я гордий, що тебе люблю, о неземна,
Очей твоїх вогонь – для мене – блискавиця,
А голос гнівний твій, як музика, луна.

Небесний ангеле, о змилуйсь наді мною, –
Прости, що мовою хвалю тебе земною.

Що може бути кращим за поезію про кохання? / Фото Pixabay

А. Ахматова

Твій білий дім і тихий сад залишу.
В житті пребудуть світло і зола.
Тебе, тебе мої прославлять вірші –
Так жінка прославляти не могла.
І ти не можеш подругу забути
В тобою створенім для віч її раю.
Мені ж — товар найрідкісніший збути:
Твою любов і ніжність продаю.


О. Блок

Шукаю звістки, чекаю зову,
Німіє небо, земля мовчазна,
На мить прокинулась моя промова, –
З-від ниви жовтої, о мить прекрасна!

Із відголосків тієї мови,
З нічного неба, з полів дрімотних,
Я марно мрію про зустріч нову,
Таку яскраву та епізодну.

Я жду – й переляк проймає знову,
Зоріє небо крізь німотіння...
Таємну змову зруйнує слово...
Помилуй, Боже, нічні створіння!

На мить змайнуло зі сна, зі схову,
Як відгук дальній моє волання.
Шукаю звістки, чекаю зову,
Та все триває землі мовчання.


О. Блок

Я знаю – близько Ти. Літа собі минають –
У вигляді одному дуже близько Ти.
Весь горизонт пала – і ясний до відчаю,
Сумую я в зітханнях німоти.

Весь горизонт пала. Близьке Твоє зоріння,
Та я непевний – зміниш вигляд Ти?!
І збудиш нечекане підозріння,
І скинеш у кінці величчя простоти.

О як занепаду – і журно, й низько,
Не здатний чари смерті обійти.
Прозора далечінь! Бо лучезарність близько.
Та я непевний – зміниш вигляд Ти?!


Р. Бернс

Моя любов – рожевий квіт
В весінньому саду,
Моя любов – веселий спів,
Що з ним я в світ іду.

О, як тебе кохаю я,
Єдиная моя!
Тому коханню не зміліть,
Хоч висхнуть всі моря.

Нехай посхнуть усі моря,
Потануть брили скал,
А ти навік любов моя, –
Аж згасне сонця пал,

Прощай, прощай, мій рідний край,
Прощай, моя любов,
Та де б не був я, мила, знай –
Прийду до тебе знов!

Романтичний вірш Роберта Бернса / Фото Pixabay

Г. Лорка

О, шепіт про любов глуху і темну!
Овечий плач безрунний, сіль на рани,
Без моря річка, охорони стани,
Прогнавши зойк в негоди ніч нікчемну!

О, обрис ночі лиш чіткий, бездонний,
Мій сум, що вріс вершиною в тумани,
Притихший світ, зарісший мак дурманний,
Як пес у серці забродив бездомний!

Піди з дороги, холод – голос пекла,
І не веди в пустелю віковую,
Де в мертвий попіл плачуть хмари Зевса!

Не кутай в чорне голову живую,
Зніми жалобу, зжалься наді мною!
Я лиш життя люблю і лиш існую!


Г. Лорка

Все виплачу молитвою одною –
Люби мене, сліз не витираючи,
Пітьмою заполонить плач, краючи
Ножами, солов'ями і тобою.

Садок мій, – злодіям віддали долю, –
Не гляне там й ні одна душа чужа,
Мені б діждатись врожаю, де межа,
Що виростив терпінням я і болем.

Моя любов, люби!Життям своїм ти
Вузол жаги не розірвеш, повік
Під давнім сонцем в небі цім пустім

Те все, у чому ти відмовиш тілу,
Присвоє смерть, що прийде й вхопить мить,
Зведе рахунок, – вмерло тіло біле.


Дж. Байрон

Заповітне ім'я сказати, накреслити
Хочу – і не смію чутці нашептати.
Сльоза пече щоку – і видасть одна,
Що в серці німа таїть глибина.

Так скоро для пристрасті, для світу сердець
Каяттям пізно покладено край
Блаженству – чи тортурам? .. Не нам їх закласти:
Ми рвемо їх кайдани – нас зводить їх влада.

Пий мед; преступленья залиш мені полин!
Мій ідол, прости мене! Хочеш – покинь!
Але серце любові не принизить навіки
Твій раб я, – не зламає мене людина.

І в гіркою журбі пробуватиму я твердий:
Смиренний перед тобою і з пихатими гордий.
Забуття з тобою – чи біля ніг все світи? ..
Мить з тобою все вмістило дари!

І подих твій єдиний дарує і мертвить
І подих твій єдиний дарує і живить.
Бездушними буду за душу судимий:
Чи не їм твої губи дадуть, – моїм!


Коли ви вперше покохали? / Фото Pixabay

І. Бунін

На диких берегах Бретані
Панують крижані вітри,
Порожні, чорні у тумані
Рибалок нудяться двори.

Лице засмучене Мадонни
В старій каплиці дощ січе.
З її іржавої корони
На білу ризу він тече.

Єдина, до земного горя
Прихильна! Ти заповіла
Своє святе наймення Морю!
Яка ж тяжка та ніч була…

Палав зірницями над нами
Зимовий хижий ураган.
Кипіли хвилі бурунами,
Казився з люті океан.

Руками змерзлими вітрила
Я ледь ладнав... А ти сама,
Зійшовши з неба в шатах білих,
Тримала колесо керма.

Мужнів мій дух, я вірив мрії,
Що допливемо до землі,
Бо з німба матінки Марії
Світили зорі ув імлі.


О. Пушкін

Вона мила – скажу між нами –
Придворних витязів гроза,
І можна з південними зірками
Порівняти, особливо віршами,
Її черкеські очі.
Вона володіє ними сміливо,
Вони горять вогню мерщій;
але, сам признайся, чи працює
Очі Олениною моєї!
Який замислений в них геній,
І скільки дитячої простоти,
І скільки важких виразів,
І скільки млості і мрії!..
Потупивши їх з посмішкою Леля -
У них скромних грацій торжество;
Підніме – ангел Рафаеля
Так споглядає божество.


О. Пушкін

Я вас кохав; в душі моїй ще, може,
Кохання пал і досі не погас,
Та хай воно вас більше не тривоже, —
Не хочу я нічим журити вас.
Я вас кохав мовчазно й безнадійно,
Боявся вас і потай ревнував;
Я вас кохав так ніжно і так мрійно,
Як дай вам Бог, щоб інший вас кохав!